Згідно Закону України «Про світу» інклюзивне навчання є системою освітніх послуг, що забезпечує реалізацію права на освіту осіб з особливими освітніми потребами, а також їх соціалізацію та інтеграцію в суспільство. Сучасному розумінню даної проблеми передували роки фактичної ізоляції дітей з вадами розумового або фізичного розвитку. Наразі українська влада та суспільство, успішно долаючи стигму та несприйняття, намагається повною мірою реалізувати принцип інклюзивної освіти.
Розвиток української інклюзивної освіти від радянських часів до сьогодення ми умовно поділили на наступні етапи:
- 1922-1950-ті рр. – перехід до загального обов’язкового навчання; створення спеціальних закладів для дітей з порушеннями зору, слуху та розумового розвитку.
- 1950-1991-ті рр. – розширення мережі спеціальних навчальних закладів.
- 1991-2010-ті рр. – початковий етап переходу до інклюзивної освіти в умовах незалежності України.
- 2010- й донині – впровадження інклюзивних класів, зменшення кількості спецшкіл-інтернатів.
У 1925 р. уряд Української РСР підпорядкував усі існуючі заклади для дітей-інвалідів в державі Головному управлінню соціального виховання і політехнічної освіти дітей Наркомпроса УРСР. За статистичними даними відомства, на той момент діти з певними вадами розвитку становили 5% від дитячої популяції. Через надзвичайно малу кількість спеціальних шкіл з 25.000 дітей з вадами зору та слуху лише 2.000 відвідували школу. Поступово створювались окремі класи та так звані допоміжні школи для дітей з порушенням розумового розвитку, однак, значна частина з них все ще залишалася у звичайних школах, з яких їх пізніше просто виганяли через неспроможність засвоїти матеріал.
У допоміжних школах розроблялись спеціальні навчальні програми. Вважалося, що методичних вказівок для роботи з дітьми з розумовими вадами достатньо. Головним завданням допоміжних шкіл радянського періоду було виховання дитини, яка у майбутньому змогла би приєднатися до «соціалістичного будівництва».
За даними науковця М.М. Малофеєва, напередодні Другої світової війни система спеціальної освіти УРСР включала 129 спеціальних шкіл, в тому числі для глухих - 84, для сліпих - 18, для розумово відсталих - 27 (сумарне число учнів - 14 тисяч осіб)1.
У 50-х рр. з’явилося 8 типів спеціальних закладів для різних категорій дітей з порушеннями розвитку: для сліпих, зі зниженим зором, глухих, зі зниженим слухом, розумово відсталих, з порушеннями опорно-рухового апарату, з тяжкими порушеннями мовлення та із затримкою психічного розвитку. Важливо, що також на базі професійно-технічних закладів створювалися спеціальні групи для учнів з порушеннями розвитку, які після завершення навчання працевлаштовувалися на підприємствах товариства глухих та товариства сліпих.
У 1940-1950 рр. після приєднання Північної Буковини та Бессарабії до УРСР тут також було впроваджено радянську модель освіти «нетаких» дітей: збільшилася кількість спеціальних навчальних закладів, було відкрито 2 школи для дітей з розумовими вадами та 1 для учнів з вадами слуху. До цього існував лише «Інститут для сліпих і глухонімих дітей», створений ще за часів Австро-Угорщини. Всі ці навчальні заклади знаходилися в Чернівцях.
Постановою ЦК КПРС СРСР «Про організацію шкіл-інтернатів» (1956 р.) було покладено початок створення спеціальних навчальних закладів для інвалідів війни, сиріт, а також дітей з неблагополучних сімей. Проте, у багатьох регіонах країни органи управління освітою зазнавали труднощів у комплектуванні шкіл-інтернатів, в той же час не вистачало навчальних місць для розумово відсталих дітей. У результаті цього саме їм дозволили заповнити вільні місця у школах-інтернатах.
На основі архівних джерел Державного архіву Чернівецької області за 1945-1955 рр. можна переконатися в тому, що важливий акцент спрямовувався саме на патріотичне виховання і у спецшколах його методи не відрізнявся від інших закладів. Діти готували виступи до радянських свят, брали участь у піонерських організаціях та виховувалися у дусі соціалістичних ідей. Що ж стосується повсякдення учнів спеціальних шкіл-інтернатів, то діти мали можливість відвідувати гуртки; за кожною дитиною було закріплено ділянку саду, за якою вона мала доглядати. Часом дітей водили на перегляд історичних та популярних кінофільмів.
Особливістю навчання в спеціальних закладах, згідно архівних джерел варто назвати його практичну спрямованість. Багато уваги приділялося саме професійній підготовці. Спецшколи намагалися залучити випускників до трудового життя, тому вже з 4-5 класів учні працювали у майстернях, які були створені при школі.
У 1959/1960 навчальному році в УРСР функціонувало 165 спеціальних шкіл, в яких навчалося 20 тис. дітей. За 9 років кількість спеціальних навчальних закладів збільшилася до 314, при цьому загальне число учнів зросло до 53 тис. Число учнів з розумовими вадами у 1968 р. сягнуло 38,5 тис., що майже втричі більше, ніж у 1959 р2.
Науковці пояснюють це тим, що радянська влада змінила своє ставлення до виховання дітей з розумовими порушеннями, до цього зростанню кількості спеціальних шкіл заважали ідеологічні перепони. Метою радянської системи освіти було виховати працездатне населення, яке буде «корисним суспільству», тому акцент ставився не на допомогу дітям з особливими потребами, а на спробу зрівнювання їх з іншими.
Вже у 1970-х рр. було оновлено навчальні плани спецшкіл, упорядковано і регламентовано роботу служб, що відповідали за набір дітей до спецшкіл. Під час навчання у спеціальних навчальних закладах все більше уваги приділялося корекційній роботі, спрямованій на виправлення вад розвитку дітей. Станом на 1 жовтня 1990 р. в Українській РСР з 20.991 педагогів лише 4.236 мали, як тоді це називалося, вищу дефектологічну освіту, що становить 20%. Одне тільки найменування «дефектологічний» вже може нам багато що розповісти про тодішнє сприйняття вад та порушень. До початку 1990-х рр. дефектологічні факультети діяли тільки в 4 з 15 союзних республік, один з них знаходився в Києві. У спеціальних навчальних закладах, віддалених від центру, число дипломованих дефектологів ніколи не перевищувало 10-12%, що служило однією з очевидних причин низької якості навчання для дітей з особливими потребами3.
На фактах непрофесійності радянських вчителів наголошує і директорка Чернівецької спеціальної школи №3 Ольга Добржанська. Документи з чернівецького архіву також засвідчують нездатність некваліфікованих педагогів правильно організувати роботу з дітьми з певними вадами. Завдяки інспекторським перевіркам та педрадам виявлялися численні недоліки в роботі вчителів у Чернівецькій школі-інтернаті для глухонімих дітей №2. Зокрема, для якісного засвоєння учнями матеріалу не вистачало використання наочності у формі дослідів та лабораторних робіт; методична робота проводилася лише формально; вчителі були неспроможні покращити дисципліну серед учнів та налагодити контакт з дітьми.
На основі нашого дослідження можемо зробити висновок, що створена у Радянському Союзі система освіти для дітей з особливими потребами не змогла якісно залучити їх до освітнього процесу та загальних процесів соціалізації.
Інклюзивна освіта сьогодні: крок за кроком до мети
5 липня 2017 р. президент Петро Порошенко підписав закон «Про внесення змін до Закону України «Про освіту» щодо особливостей доступу осіб з особливими освітніми потребами до освітніх послуг». Таким чином було закріплено право дітей з різними вадами розвитку здобувати освіту в усіх навчальних закладах, в тому числі в державних і комунальних навчальних закладах, незалежно від «встановлення інвалідності».
Останніми роками Україні вдалося досягти значного успіху у впровадженні інклюзивної освіти, не є винятком і наше місто. Для прикладу варто зазначити, що у 2011 р. у Чернівцях існував лише один інклюзивний клас, що діяв на базі загальноосвітньої школи. Минулого року їх кількість збільшилася до 105. У кожному інклюзивному класі працює асистент вчителя, який допомагає у навчанні не лише дитині з ООП, а усім іншим учням класу. Ним може бути один із батьків, уповноважена ними особа або соціальний працівник. Асистент вчителя може бути присутній під час уроків та позакласної роботи, допомагати у пересуванні по школі, переодяганні, харчуванні дитини тощо. Для корекції небажаної поведінки в освітній процес може залучатися асистент дитини. Дана посада вводиться на підставі письмової заяви батьків або осіб, які їх замінюють. Таким чином впроваджується нова для української освіти система спільного навчання здорових та «особливих» дітей, покликана якнайкраще залучити цих діток до соціуму.
Водночас система існування спеціальних закладів освіти дітей з певними порушеннями також не позбавлена позитивних елементів, тому вона продовжує функціонувати та активно впливати на розвиток особливих дітей. Як зазначила нам в інтерв’ю Ольга Добржанська, Чернівецька спеціальна загальноосвітня школа №3 повністю забезпечується з міського бюджету. Задля розвитку інклюзивної освіти держава виділяє значні кошти на придбання спеціального обладнання і для загальноосвітніх шкіл. Зокрема, у 2019 р. на придбання спеціальних засобів корекції, дидактичного наповнення та оснащення у чернівецьких закладах загальної середньої освіти було виділено близько 603 тис. грн. Завдяки субвенції з державного бюджету на надання державної підтримки особам з особливими освітніми потребами у ЗОШ №24 та ЗОШ №27 було облаштовано сучасні сенсорні кімнати4. Отже, діти, що навчаються як у спеціальних, так і загальноосвітніх закладах мають належне забезпечення.
Допомогти батькам у виборі форми навчання та закладу освіти покликані такі установи як інформаційно-ресурсні центри, які безоплатно проводять комплексну оцінку особливих освітніх потреб дитини, здійснюють психологічну підтримку батьків та надають розвиткові послуги для дітей. Як правило, один інформаційно-ресурсний центр утворюється з розрахунку не більш як на 7 тис. дітей в ОТГ чи районі і не більш як на 12 тис. дітей у місті чи районі міста, таким чином реалізується територіальний принцип доступності до розвиткових послуг. Наразі у м. Чернівці діє 2 ІРЦ (по Чернівецькій області - 16), планується також відкриття третього центру.
Усі ІРЦ працюють за міжнародно визнаними методиками діагностики та психолого-педагогічного оцінювання.
У рамках проекту нами було проведено інтерв’ю з директоркою
Чернівецького інформаційно-ресурсного центру №2 Анною Стратулат. В
центрі облаштовано кабінет корекційного педагога, вчителя-логопеда,
практичного психолога, вчителя-реабілітолога та кабінет соціально-
побутового орієнтування. Кожна кімната оснащена відповідно до вимог
фахівців, зокрема спеціальним обладнанням для стимуляції систем
сприйняття, частину з яких розробили самі працівники центру, а також
лазанками, тренажерами, сухим басейном тощо. Приміщення центру
облаштоване для зручності пересування осіб з фізичними вадами. У кабінеті
соціально-побутового орієнтування є ліжко, стільчики для речей, розвиваюча
ігрова панель (бізіборд) та манекен. Тут дітей навчаються самостійно себе
обслуговувати у щоденному житті.p>
Як нам розповіла Анна Стратулат, вибір навчального загального чи спеціального закладу залишається за батьками. Інформаційно-ресурсний центр намагається направляти дітей до територіально-приналежних закладів освіти, але якщо за місцем проживання дитини немає закладу освіти, який має фахівців для роботи з дітьми з ОПП, батьки складають договір з управлінням освіти, яке забезпечує батькам допомогу з транспортом.
В умовах карантину ІРЦ продовжує свою роботу. Для батьків дітей, які не мають належного технічного обладнання для дистанційного навчання працівники центру роздруковують необхідні матеріали, публікують їх у соцмережах або надсилають на електронну пошту. Незважаючи на незручності, які створює дистанційне навчання, суттєвою його перевагою є відсутність додаткових подразників та, за потреби, можливість ще раз переглянути заняття.
Проаналізувавши запроваджені зміни останніх років, можемо констатувати, що наша держава поступово відмовляється від радянської концепції спеціальних шкіл, надаючи рівні можливості участі в житті суспільства усім дітям.