Одним із напрямків соціальної політики Української Держави було опікування інвалідів Першої світової війни. «І юридично, і морально Держава зобов’язана прийняти на себе турботи про тих, хто втратив здібність до праці, захищаючи батьківщину», наголошував один із чиновників в уряді Скоропадського В. Любинський1
На той час, за неповними підрахунками губернських санітарних бюро, кількість інвалідів, зареєстрованих лише в місцевих органах влади, сягала 184 тис. У Київській губернії проживало близько 70 тис., у Харківській та Полтавській – по 40 тис., у Чернігівській – до 18 тис., у Катеринославській – до 16 тис. інвалідів війни. Про кількість інвалідів на Волині та Поділлі даних не було через відсутність там чіткого механізму їх реєстрації. Проте можна з упевненістю стверджувати, що і в цих губерніях число інвалідів війни було значним. На підставі аналізу матеріалів про становище інвалідів, поданих представниками МНЗ та ДО після поїздок по губерніях України, фахівці відділу виділили чотири групи інвалідів: до першої віднесено громадян, яких належало лікувати; до другої – тих, яким була необхідна лікарсько-технічна допомога, тобто забезпечення протезами; третю склали частково працездатні інваліди, яких передбачалося забезпечити роботою та організувати різні фахові курси; і, нарешті, четверту – інваліди, які потребували юридичної допомоги2.
Аналізуючи напрямки допомоги інвалідам війни, слід відзначити прагнення уряду Скоропадського врахувати умови діяльності місцевих самоврядувань, основних виконавців урядових рішень у сфері соціальної політики. Це виявилося перш за все у розподілі навантаження між земськими та міськими управами і Департаментом державного опікування щодо відкриття медичних закладів та спеціальних відділень для лікування інвалідів війни. МНЗтаДО, зважаючи на фінансову скруту місцевих самоврядувань, дефіцит у земських лікарнях необхідних препаратів, перев’язочних матеріалів, значну частину цієї роботи переклало на ДДО.
Зрозуміло, що організація належної державної допомоги інвалідам війни вимагала досить значних асигнувань. Повністю задовольнити потреби інвалідів війни Українська Держава не змогла. Але кошти, виділені з Державної скарбниці для підтримки цієї категорії соціально незахищеного населення, були досить значними. Зокрема відповідно до кошторису на реалізацію програми відділу у справах опіки покалічених вояків було виділено 8 млн крб. Вони були розподілені між губернськими та повітовими земствами, міськими управами та департаментом державного опікування3.
Протягом червня – жовтня 1918 р. у медичних закладах за сприяння ДДО було влаштовано близько 20 тис. ліжок для інвалідів війни. Про це представник департаменту державної опіки оголосив на нараді Всеукраїнської спілки увічних вояків, яка проходила у Києві на початку жовтня 1918 р. Необхідне обладнання та медикаменти для новостворених закладів та значної кількості ліжкового фонду було використане зі складів структур військового часу колишньої Російської імперії Всеросійського земського союзу, Союзу міст, Військового відомства. Лікувалися інваліди війни і в спеціалізованих інститутах – Харківському ортопедичному та Одеському ортопедичному. Лікування інвалідів війни в спеціалізованих медичних закладах проводилося безкоштовно. Відповідні витрати брали на себе держава та органи місцевого самоврядування. Передбачалася державна допомога також для амбулаторного лікування інвалідів війни. Зокрема на Полтавщині правління губернського союзу увічних вояків створило комісію для визначення стану здоров’я інвалідів, на підставі чого останнім надавалася грошова допомога4.
Таким чином, Гетьманат не залишив напризволяще колишніх вояків-інвалідів. Слід зазначити, що розроблена фахівцями програма їх реабілітації знайшла у кожній губернії України реальне втілення в життя. Спільно з місцевими самоврядуваннями, гетьманському уряду здебільшого вдалося створити інвалідам війни прийнятні умови життя та праці.
Cтаттю звіту було скорочено для кращого огляду веб-сайта. Ви можете завантажити повну статтю тут у форматі PDF.
Любов Жванко
Любов Жванко – професорка, докторка історичних наук, провідний фахівець науково-дослідної частини Харківської державної зооветеринарної академії, Харків, Україна, одна з провідних українських дослідниць історії біженства, соціальної історії Першої світової, Української революції, міграційних процесів у Європі в ХХ-ХХІ ст., історії Полонії Харкова.
Наукові інтереси: Перша світова, Українська революція 1917-1921 рр., історія біженців, історія Полонії Харкова.
Публікації: Europe on the Move: Refugees in the Era of the Great War, 1912-1923, Manchester: Manchester University Press, 2017, 352 pp., Жванко Л. М. Біженство Першої світової війни в Україні: документи і матеріали (1914—1918 рр.). Харків: ХНАМГ, 2010. 360 с.; Жванко Л. Біженці Першої світової війни: український вимір (1914-1918 рр.). Харків. 2012. 568 с.; Жванко Л. Соціальні виміри Української Держави (квітень–грудень 1918 р.). Харків: Прапор, 2007. 224 с.
Л. Жванко була запрошена до участі у проекті в якості фахівця з соціальної політики уряду П. Скоропадського стосовно інвалідів війни у 1918 р. та експерта з історіографічних питань.