В умовах активного реформування багатьох сфер суспільного життя українцям складно орієнтуватися у доступності послуг та засобів вирішення власних проблем. Особливу категорію населення в цьому контексті становлять маломобільні групи.
В рамках проєкту мною було здійснено спробу дослідити проблеми людей похилого віку та доступність для них послуг, засобів вирішення проблем у повсякденному житті. В цьому контексті було проведено доволі об’ємну пошукову роботу.
Згідно українського законодавства, маломобільні групи населення – це особи, які відчувають труднощі при самостійному пересуванні, одержанні послуги, необхідної інформації або при орієнтуванні у просторі.
До маломобільних груп відносять: людей з інвалідністю, осіб з тимчасовим порушенням здоров’я, вагітних жінок, громадян похилого віку, осіб з дитячими візками Таким чином, під дану категорію підпадає доволі велика частка населення. Зокрема, за Даними Державної служби статистики, у 2018 р. чисельність людей похилого віку складала 11 725,4 млн. без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим, м. Севастополя та частини територій у Донецькій та Луганській областях.
Обмеження мобільності чи функціональності може спричиняти низку незручностей для простих громадяни, без особливих вад або порушень. З такої позиції вони також можуть вважатися маломобільними. До прикладу, коли ви відвідуєте незнайому вам країну чи місцевість, і не знаєте усіх маршрутів громадського транспорту та погано володієте іноземною мовою.
Також в рамках проєкту мною було здійснено спробу проаналізувати доступність для цієї групи населення різних громадських місць у місті, у якому я проживаю, зокрема було здійснено низку фотографій. Можна стверджувати, що вони загалом досить непогано наочно демонструють доступність та недоступність громадських місць у більшості міст України, адже ситуація майже всюди схожа.
Ще одним аспектом дослідження стало інтерв’ю з представником маломобільних груп населення. І так вже вийшло, що особа, у якої я його брала підходила одразу під дві категорії, які входять до маломобільних. Нижче наводиться скорочена транскрипція інтерв’ю.
I: Розкажіть про себе, будь ласка
Віра Хромихіна: Мене звуть Віра Пилипівна Хромихіна. Мені 65 років, з них – понад 12 років знаходжуся на пенсії по інвалідності. Я є інвалідом 2 групи, по онкології. Та незважаючи на це, я намагаюся активно проводити своє життя і завжди знаходити у всьому позитив. Коли я маю вільний час і погода є хорошою, часто прогулююсь по лісу або парку. Також я маю багато хоббі – наприклад, в’язання. Своїми виробами я часто обдаровую рідних. Словом, хоч хвороба і сильно змінила моє життя, проте не перекреслила його назавжди і я змогла до цього звикнути і жити далі.
I: Чи відчуваєте ви труднощі у забезпечені своїх прав та інтересів? Які саме?
Віра Хромихіна: Так. І спочатку, коли ця хвороба сталася зі мною, було надзвичайно важко звикнутися із думкою про те, що до попереднього стилю життя я уже не зможу повернутися. Мені довелося покинути свою роботу, яку я справді любила, і яка у мене добре виходила. Також було важко саме звикнутися з думкою про те, що колишню активність не повернути. Те саме і стосувалося моїх прав. І важко було навіть записатися у реєстр осіб із інвалідністю – до того ж, мені ніхто у цьому не допомагав. Для підтвердження свого статусу інваліда мені потрібно було їхати у обласний центр. На той час я себе почувала дуже погано, також це було літом і через високу температуру повітря завжди було спекотним. Також коштів наймати транспорт для поїздки у мене не було, бо все витрачалося на медичне обслуговування, і тому потрібно було користатися автобусом, у якому також було не зручно
AОскільки маю інвалідність 2 групи, то користуюся правом пройти до необхідного кабінету без черги, але цього не відбувалося, бо нашим людям це пояснити дуже важко, тому що окрім блідого кольору обличчя, інших зовнішніх ознак інвалідності не було.
I: Які послуги у соціальних установах для вас доступні?
Віра Хромихіна: Фактично, держава майже не надає соціальних гарантій, послуг для осіб з інвалідністю такою, як у мене.
Я отримую лише безкоштовний проїзд у міському громадському транспорті, 50 відсотків знижки на міжміський транспорт, але вона діє від вересня по травень, літом вона не надається.
Держава також надає знижки на ліки, проте лише за рецептом.
I: Поділіться досвідом, як ви отримуєте інформацію про послуги, які держава зобов’язується забезпечити.
Віра Хромихіна: Оскільки до хвороби я працювала у державній установі, мені досить легко дізнатися необхідну мені інформацію. В інтернеті я знаходжу необхідну документацію, заходжу на сайти соціальних установ, міської ради. Також я є у багатьох соціальних мережах, що також допомагає дізнаватися потрібне. В загальному я дізнаюся усе через інтернет, але також свій вклад дає ЗМІ.
I: Чи збереглася доступність послуг під час карантину?
Віра Хромихіна: Під час карантину, фактично, я могла кудись сходити недалеко – в магазин, що знаходиться в моєму будинку, до аптеки. І оскільки автобуси ходили не весь час, було важко дістатися кудись дальше ста метрів, наприклад, у лікарню. До того ж, щоб отримати, наприклад, знижку на ліки, потрібно було також пройти певну дистанцію до поліклініки, а це не завжди було легко. Тому я не можу сказати, що доступність була в тій мірі, у якій мені було необхідно.
I: Чи доступні наразі вам послуги медичних установ, управління соціального захисту тощо? А також дозвіллєві установи, місця відпочинку, тощо.
Віра Хромихіна: Мені доступні. Щоправда, це залежить від мого самопочуття. Якщо я почуваюся погано, я можу відмінити заплановану зустріч із друзями, родиною, похід у магазин чи медичну установу. І тим більше, зараз у моєму місті громадський транспорт ходить не так часто, як раніше, і тому важко дістатися кудись вчасно.
Отже, маломобільні групи населення є вразливішими у порівнянні з іншими людьми, адже складнощі, які вони відчувають у зв'язку із своїм станом та незручним середовищем, дуже часто роблять їх залежними від допомоги або терпимості оточуючих.
