Що ж таке насправді історія інвалідності? Інтерв’ю з експерткою проф. Ґабрієле Лінґельбах

авторів: Марі Гукенбек та Аня Фольквайн, студенти університету м. Ауґсбурґ



В рамках проєкту «Інклюзія?! Ставлення до інвалідності в минулому та сьогоденні в Україні та Німеччині» студентки Марі Гукенбек та Аня Фольквайн взяли інтерв’ю у професорки Ґабрієли Лінґельбах на тему «Дослідження інвалідності» та «історії інвалідності». Пані Лінґельбах є професоркою з історії ХІХ - ХХІ століття Кільського університету імені Крістіана Альбрехта. Вона є однією з провідних спеціалістів у галузі історії інвалідності


Транскрипт інтерв’ю


I1: Пані професорко Лінґельбах, Ви є провідною експерткою у сфері досліджень інвалідності і в минулому присвячували свої напрацювання перш за все так званій історії інвалідності. Що ж собою становить ця доволі молода галузь науки?

B: Якщо говорити просто, історія інвалідності – це, по суті, історія людей з обмеженими можливостями, починаючи з епохи Античності і до ХХ століття, проаналізована під різним кутом. З одного боку ця наука досліджує ставлення суспільства до людей з обмеженими можливостями, охоплюючи, до прикладу, такі питання як: інтеграція людей з обмеженими можливостями в робочий процес; чи жили вони, до прикладу, у спеціально відведених закладах; наскільки інтегрованими були у звичні та звичайні суспільні відносини. Також історія інвалідності як наука приділяє велику увагу наступним питанням: наскільки люди з обмеженими можливостями могли самостійно змінювати своє життєве становище, чи вони самотужки впливали на умови свого життя, чи хтось за них приймав усі рішення. Ще однією темою з досліджень історії інвалідності є безумовний суспільний конструктивізм щодо інвалідності, тобто питання упереджень, стереотипів, суспільного уявлення в різні часи про людей, які були іншими чи перестали вважатися «нормальними» для суспільства. (...)

I2: Як Ви дійшли до такої тематики? Або ж що Вас зацікавило в ній найбільше?

B: Моєю науковою спеціалізацією, направду, є соціальна історія, тобто історична наука, яка займається соціальною нерівністю. Раніше, в 60-70-хх роках, науковці досліджували в рамках соціальної історії питання відмінності між класами або соціальними верствами, потім усе частіше відмінності між статями, а потім фокус соціальній історії зосередився на дослідженнях соціальної нерівності, розмежуванні за етнічним походженням. Відповідно до моїх інтересів щодо соціальної нерівності виникла й моя зацікавленість у нерівності між, назвемо це так, «нормальними» людьми та інвалідами. Отже, це означає, що мені цікаво досліджувати питання, як насправді виникає соціальна нерівність між людьми, яких вважають інвалідами та людьми, яких вважають повноцінними.

I1: Чим для нас, істориків, може бути цікава інформація про те, як суспільство в минулому ставилося до людей з інвалідністю? Чому це питання повинні досліджувати історики, а не соціологи, наприклад?

B: Тому що саме історичний підхід нам демонструє наскільки мінливою, але й одночасно контекстуально визначеною може бути інвалідність. Тобто у минулому суспільство споглядало на людей з обмеженими можливостями інакше, аніж зараз, інакше визначало їх статус та інакше ставилося до них. Тобто важливим є розуміння, що певні групи людей, яких сьогодні б ми назвали інвалідами, раніше такими не вважалися. Цей факт свідчить про усвідомлення присутності історичності в понятті інвалідності, а отже, так би мовити, про мінливість та суспільний конструктивізм. І це означає, що той, хто знається на історії, може чітко розрізнити, що вважається нормальним, а що - ні.

I2: Зрозуміло. Виходячи з попереднього питання: яку ж тоді цінність для суспільства має тематика, пов’язана зі ставленням до людей з інвалідністю у минулому?

B: Це, по суті, саме те, про що я й згадувала раніше. Це розуміння ступеню присутності конструктивізму. Якщо сучасне суспільство наділяє певну людину ярликом «інвалід», то ми як історики можемо впевнено застерегти: «Обережніше з таким висловлюванням!» Таким чином ми можемо привернути увагу суспільства, попереджаючи, що це, можливо, просто мінлива умовність, і в такий спосіб намагатися зламати жорсткі стереотипи, які побутують у нас сьогодні. До того ж це продемонструє нашу відкритість. (...)

I1: У цьому випадку суспільство також отримує користь від роботи, яку виконують історики

B: Саме так.

I1: Тоді наступне запитання. У кожній країні різне ставлення й відповідно рівень дослідженості даної тематики. З Ваших попередніх доповідей на тему історії інвалідності можна дійти висновку, що в Німеччині це є радше новою сферою дослідження, однак за останні кілька років вона зазнала значної експансії. Як Ви могли б пояснити такі тенденції?

B: Отже, з одного боку, потрібно зазначити, що розвиток німецької соціальної історії як науки раніше відставав на кілька десятків років. І цьому є очевидна причина: головний акцент попередніх досліджень лежав протягом довгого часу на історії соціальних класів. Тобто, так звана німецька школа соціальної історії м. Білефельд сформувалася на працях Карла Маркса або Макса Вебера. Це й пояснює, звідки в нас такий інтерес до соціальної нерівності між класами та прошарками. Як результат, іншими категоріями соціальної нерівності тривалий час нехтували. В Німеччині це насправді стало очевидним тільки завдяки інтелектуальному обміну, особливо з англосаксонськими та американськими істориками. Тільки після нього німецькі історики усвідомили, що в США вже протягом багатьох років існує напрямок дослідження, якого в нас ще взагалі не було. Можливо, це пов’язано з тим, що в німецькій історії домінували білошкірі, «не-інвалідні» чоловіки, що були не надто зацікавлені у досліджені історії «не-білих», «інвалідів», «не-чоловіків». За рахунок того, що історія як наука в Німеччині нині стала, я б сказала, більш плюральною, то почав генеруватися інтерес до таких питань як історія «не-білих» людей, а в нашому випадку - й людей з обмеженими можливостями. Щоправда, це не означає, що раптом серед німецьких професорів з’явилося багато людей з інвалідністю, радше це стосується сфери соціальної роботи, до якої почали залучати таких людей. Певна річ, що є багато професорів, які дійсно мають інвалідність, та в німецької професури це не прослідковується.

I2: Зрозуміло. Отже, пані д-р Лінґельбах, як Ви знаєте, наш проєкт існує завдяки співпраці між Німеччиною та Україною. У зв’язку з цим у мене виникає наступне запитання до Вас: «Які запитання Ви мали б до українських істориків?»

B: Оскільки я спеціаліст з історії інвалідності Федеративної Республіки (Західної Німеччини), мене особисто перш за все цікавили б соціалістичні суспільства. Мені було б дуже цікаво дізнатися, чи був у тодішніх соціалістичних країнах якийсь специфічний соціалістичний підхід до людей з обмеженими можливостями, адже соціалістичні суспільства відводили особливу значущість праці, а соціальне становище особистості також було чітко визначене її роботою. Такі моменти в історії людей з обмеженими можливостями дуже й дуже цікаві. Якими ж були форми дискримінації чи, до прикладу, сприяння й підтримки у соціалістичних суспільствах? Чи сформувався якийсь конкретний соціалістичний підхід щодо ставлення до людей з інвалідністю, ставлення суспільства, специфічна форма життєвого становища людей з обмеженими можливостями, що були частиною соціалістичного суспільства? До цього в мене є великий інтерес, оскільки з точки зору дослідження складається враження, що повоєнне суспільство після 1945 року не було ще так інтенсивно досліджено, якщо ми говоримо саме про східноєвропейський простір, порівнюючи його із західноєвропейським.

I1: Так, до прикладу в Україні, наскільки мені відомо, ця тематика досліджена доволі скромно, і тому виникає логічне запитання, наскільки такі інтернаціональні заходи, як до прикладу наш проєкт, тобто, об’єднання саме Німеччини та України задля проведення міжнародного співробітництва й одночасно порівняльного дослідження тематики інвалідності та інклюзії, є важливими?

B: Тут варто розглядати два аспекти. З одного боку, і про це Ви вже згадували, важливим є порівняння. Увагу акцентуємо на контекстуальності та історичності інвалідності. Звісно, якщо ми порівняємо життєве становище та суспільне ставлення до людей з обмеженими можливостями у інших суспільствах, можна знову дійти висновку, що поведінка у ставленні до людей з інвалідністю, контекстуально різниться. Інший важливий аспект - це транснаціональна історія з акцентом на історію інвалідності, тобто дослідження транснаціональних відносин. У соціалістичному середовищі це можуть бути, до прикладу, контакти між спеціалістами та експертами Української РСР та Східної Німеччини, але також і транснаціональні зв’язки між самими людьми з інвалідністю: як вони спілкувалися, обмінювалися своїм життєвим досвідом, що є, так би мовити, ще одним важливим пунктом, на який дійсно варто звернути увагу в контексті міжнародних досліджень.

I2: Зрозуміло. Ви нещодавно казали, що ця тематика в цілому потребує подальших досліджень. Які прогалини в цілому в галузі досліджень інвалідності, а особливо в історії інвалідності, Ви відчуваєте, повинні бути заповнені?

B: Все доволі відносно. Тобто, з одного боку можна сказати, що певні епохи є менш дослідженими за інші. Отже, до прикладу, сучасна історія про людей з обмеженими можливостями досліджена відносно інтенсивно. Проте є епохи, де нам бракує інформації, наприклад, Античність чи ХІХ століття, тобто епохи, про які ми знаємо відносно небагато. Інші дослідницькі прогалини стосуються видів інвалідності та причин їх виникнення. Тобто, ми знаємо відносно багато про історію інвалідів війни, адже це було суспільним угрупуванням, яке активно привертало до себе увагу й відігравало важливу роль у тогочасних людських відносинах, продукуючи багато джерел. Однак ми володіємо доволі мізерною інформацією про історію людей з порушеною сенсорикою. Тільки нещодавно на східноєвропейському просторі були розпочаті дослідження, пов’язані із життям глухих людей. А про побут сліпих людей ми взагалі знаємо зовсім мало. Очевидними є і прогалини у дослідженні питань існування людей з ментальними розладами. Попри те, що історія психіатрії доволі добре вивчена, у нас обмаль знань про самих людей з ментальним розладом. Головна причина - брак джерел, адже історія інвалідності завжди намагається розглядати людей з обмеженими можливостями як суб’єктів історії, тому й шукає джерела, які залишили самі люди з інвалідністю. Особливо важко приходиться при дослідженні людей з інтелектуальними вадами, оскільки вони залишили мало письмових джерел. Тож нам доводиться покладатися на усні історичні спогади, що також є дуже складним завданням. І, звичайно, тоді, надається перевага сучасній історії, адже з попередніх епох у нас живих свідків немає. У цьому контексті можемо зазначити, що збереглося доволі багато досліджень, наприклад, з історії інтернатів для інвалідів, оскільки у них розвинена система письмової документації. Однак все ж ми знаємо набагато менше про історію повсякдення цих людей поза інтернатами, наприклад, у сім’ях. Зараз у місті Кіль ми маємо кілька проєктів, які працюють з сімейною історією людей з обмеженими можливостями, проте, історія повсякдення, мікроісторія… тут нам ще необхідно надолужити згаяне. (...)

I1: Що б Ви сказали про те, чи є потенціал на дослідження цієї тематики у майбутньому? Як розвиватимуться такі дослідження найближчим часом? Який потенціал Ви вже можете передбачити?

B: Я все ж таки дотримуюся думки, що ми будемо активніше поглиблювати вивчення питань мікроісторії та історії повсякдення. Перше, що ми робитимемо, - це, найімовірніше, транснаціональні порівняння (про це я вже згадувала раніше). Це, направду, захоплююча тема, оскільки ми успішно зможемо відповісти на важливі питання, які стосуються історії інвалідності. Якщо Ви мене запитаєте, куди нам рухатися, я б відповіла: «До пошуку першоджерел. Щоб надалі у нас дійсно було більше письмових та візуальних джерел, які ми можемо досліджувати, наприклад, на уроках в університеті чи школі». У цьому напрямку ми робимо вже перші кроки. У місті Кіль ми маємо вебсторінку з першоджерелами, хоча вони все ще стосуються сучасної історії. Я думаю, ми з цього зможемо багато що взяти для себе, наприклад, скласти комбінації з джерел, які охоплюють цілу епоху, для шкільного та університетського навчання. При цьому потрібно буде звертати увагу на те, щоб джерела саме з-під пера людей з обмеженими можливостями були у пріоритеті, щоб кожен історик, який займається людьми з обмеженими можливостями, керувався принципом «Nothing about us without us», тобто, «нічого про нас без нас»; щоб при формуванні джерел перш за все зверталася увага на первинні матеріали, як ось звукозапис.

I2: Гаразд, тоді ще останнє запитання. Що би Ви порадили нам, студентам, які тільки починають занурюватися в історичне питання інвалідності?

B: Бути обачним і добре обмірковувати нову інформацію. історія інвалідності формується двома різними дослідницькими підходами. З одного боку, ми маємо велику групу істориків та соціальних дослідників, які наголошують на тому, що історія інвалідності, як і Дослідження інвалідності, повинна сприяти емансипації людей з обмеженими можливостями або соціальному сприйняттю людей з інвалідністю. Це означає, що в дослідженнях з питань інвалідності є нормативне й активістське начало, яке підтримується людьми з Нового соціального руху людей з інвалідністю. Ці ж люди висувають вимоги щодо соціальних змін у сфері. З іншого боку, є група істориків чи соціологів, які налаштовані досить скептично щодо такого підходу. Вони стверджують, що Дослідження інвалідності та історія інвалідності, як і будь-який інший напрям досліджень, не повинні керуватися партійністю чи нормативними вимогами. Вони, безумовно, визнають, що історія, наприклад, також має орієнтаційну функцію для сучасного суспільства, проте аж ніяк не схвалюють думку, що дослідження має сприяти емансипації. Я б сказала, що кожен історик та охочий займатися цією сферою мають у себе запитати: «Яка ж моя мета?» Чи належати до тих, хто виступає за автономію науки й переконаний: «Ні! Це - суто науково-дослідна галузь, де немає місця активістам!» Або ж приєднуватися до групи тих, хто стверджує: «Моє дослідження повинно сприяти емансипації людей з обмеженими можливостями!» На мою думку це рішення, яке дійсно кожен повинен прийняти для себе, є вагомим, оскільки підходи цих протилежних груп доволі різняться. Це звісно ж не означає, що ми не можемо обговорювати ці питання один з одним, проте ми отримуємо бачення цього предмету з різних поглядів, що дає нам привід час від часу проводити фундаментальну дискусію, яка також може бути доволі напруженою. (...)

I1: Я думаю, що, можливо, під час проєкту, який триватиме ще два місяці, ми ближче познайомимося з представниками обидвох напрямів. Тоді в будь-якому випадку велике Вам спасибі за те, що могли приділити нам трохи часу…

I2: Так, дякую і Вам.

I1: Це, безумовно, було дуже інформативно, і, я думаю, що це справді хороший спосіб розпочати наш проєкт.
I1: Безперечно

I1: Чудово. Тож, у такому випадку, щиро дякую Вам.

B: Я також дякую вам за чудову підготовку і сподіваюся, що ви проведете плідні дослідження в Ауґсбурзі. Я рада запросити Вас у подорож історією інвалідності. Це гарна тема.

I2: Маєте рацію! Вимикаю тоді вже запис.