Будинок інвалідів у Львові – це спеціальна інституція, яка опікувалася справами людей з інвалідністю, що отримали травми під час війн. Право проживати в державному Будинку інвалідів було умовним: демобілізованим солдатам-чоловікам дозволялося залишатися в Будинку лише в тому випадку, якщо вони були або інвалідами на 75-100%, або ветеранами з інвалідністю 47-75%, але не могли виконувати оплачувану роботу через психічні розлади і не могли отримати належної допомоги вдома.
Інституціоналізація в Будинку інвалідів означала втрату особистих свобод, таких як свобода пересування. Більше того, ветерани-інваліди можуть бути утримані в інституції проти їх волі. Вони не могли залишити будинок без дозволу його адміністрації. Мешканці могли отримати «відпустку», але їм знову доводилося повернутися до закладу, інакше влада розпочне розслідування.
Також на початку 1920-х років ветеранів можна було вивести з Будинку інвалідів, якщо медичні комісії встановили недостатній зв’язок між військовою службою та інвалідністю особи. Однак у деяких випадках адміністрація фактично пропонувала продовжити перебування ветерана, щоб для нього можна було знайти іншу установу чи роботу, оскільки він в іншому випадку залишився б без дому та без доходу.
Різні галузі військової та цивільної адміністрації мали різне бачення того, що являє собою як інституційний догляд, так і інвалідність, пов’язану з війною, і на початку 20-х років бюрократи часто обговорювали різні інституційні моделі догляду за військовослужбовцями-інвалідами. У 1923 році Міністерство соціального забезпечення та праці вимагало передати Будинок інвалідів під свій контроль. Під час переговорів Міністерство військових справ та Міністерство соціального забезпечення та праці представляли військові та цивільні медичні працівники. Представники обох міністерств поділилися однаковою думкою щодо ветеранів-інвалідів та закладу. Чиновники погодились з тим, що ветеранів із високим відсотком інвалідності потрібно було перевести зі Львова в сільську місцевість, і вони вважали, що ці нові обставини змусять більшість ветеранів-інвалідів знайти роботу. Іншими словами, львівські військові та цивільні бюрократи вважали мешканців Будинку неробами, які користуються державними благами та зловживають ними. Більше того, вони не схвалили практику, згідно з якою пацієнти-інваліди перебували в лікарні Будинку інвалідів під приводом, що вони чекають рішення щодо свого статусу інвалідності. Чиновники вважали, що серед пацієнтів є ветерани, які лише «прикидаються» військовослужбовцями-інвалідами та інші, для яких зв'язок між їхньою військовою службою та інвалідністю був необгрунтованим.
У той же час, в інших звітах, написаних цивільною владою, вказувалося, що вони виступають проти спроб Міністерства військових справ перевести солдатів-інвалідів з Будинку інвалідів. Місцева адміністрація стверджувала, що військові чиновники хотіли лише використати вражаючу будівлю "Будинку" XIX століття як резиденцію офіцерів, хоча це цілком суперечило засновникам установи. Як можливе рішення представники Міністерства соціального забезпечення та праці запропонували передати казарму Яновського цивільним органам влади та створити всередині помешкання та школу для ветеранів-інвалідів. Якщо військова адміністрація відмовлялася надавати казарми, чиновники заявляли, що Міністерство соціального забезпечення та праці не буде вважати себе відповідальним за добробут солдатів-інвалідів. Представники міністерства також підкреслили, що переведення ветеранів-інвалідів у сільську місцевість матиме негативні наслідки для польського уряду. Східні кордони та Львів становили особливий регіон, де різні гілки влади повинні були співпрацювати для організації системи соціального забезпечення ветеранів-інвалідів, і будь-яка невдача влади підтримувати солдат-інвалідів могла бути використана як антипольська пропаганда державними ворогами.
У 1929 році військові остаточно відмовились від контролю. Цивільна влада взяла на себе управління будинком, а військових, які мали приватні квартири в цьому закладі, виселили. Але передача не була безперервною, і суперечка між адміністраторами Будинку та військовим госпіталем щодо прибудованого парку тривала близько року. Директором закладу було призначено майора Вагнера. Після огляду будівлі спеціальна комісія дійшла висновку, що вона потребує серйозного ремонту. Влітку 1938 року військова влада знову спробувала відновити контроль над частиною будівлі. Хоча місцеві військові чиновники запитували документи, що підтверджують передачу будівлі цивільній владі в 1929 році, працівники Львівського воєводства стверджували, що не змогли їх знайти.
Таким чином, Будинок інвалідів у Львові у міжвоєнний час перетворився не лише на місце адаптації, реабілітації людей з інвалідністю, але й причиною суперечки між різними гілками польської влади. Цей конфлікт демонстрував особливості політичного життя у Другій Речі Посполитій.
Оксана Винник
Оксана Винник – захистила дисертацію «Postwar Normalization: The Reintegration of Disabled Veterans to Civilian Life in Interwar Lviv» в Університеті Альберти (Едмонтон, Канада). З вересня 2015 до травня 2018 року працювала асистентом редактора журналу Canadian Slavonic Papers (журнал Канадської асоціації славістів). У даний час працює науковим співробітником Канадського інституту українських студій в Університеті Альберти та викладачем в Університеті Конкордія в Едмонтоні.
Наукові інтереси: історія України, історія Росії, історія Радянського Союзу, disability studies.
Публікації:: Beyond the National: «Posttraumatic Identity» and Disabled War Veterans in Interwar Lviv. ASN World Convention, Columbia University. 2015. №4. P. 23-25.; War Commemorative Rituals, Funerals, and the Construction of Collective Memory in interwar Lviv. Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 рр. 2017. №12. С. 171.; The Devil's chain: prostitution and social control in partitioned Poland. Canadian Slavonic Papers. 2016. №12. P. 424.
О. Винник була запрошена до участі в проекті у якості експерта з дослідження проблем адаптації інвалідів війни після 1918 року і фахівця з питань історіографії.