Яким було соціальне забезпечення інвалідів Другої світової війни в УРСР після її завершення?

Сьогодні встановлено, що тільки в радянській Україні інвалідів Другої світової війни у вересні 1946 р. налічувалося, тобто, офіційно перебувало на обліку, а значить, визнано державою інвалідами війни – 628 тисяч осіб. Це був доволі численний і неоднорідний контингент фронтовиків, який потребував серйозної уваги з боку державних органів і, особливо суспільства. У республіці, як і в усьому СРСР, функціонувала мережа закладів соціального забезпечення, які мали опікуватися інвалідами-фронтовиками. Вчорашнім військовим мусила надавати всебічну допомогу система медичних установ.

Катастрофічні наслідки німецько-радянської війни для СРСР, які «за замовчуванням» визнав сам радянський диктатор, заборонивши святкування дня перемоги, виразились не тільки різким скороченням чоловічого населення, але й появою на вулицях міст і сіл країни мільйонів інвалідів війни. Ігнорувати це явище було неможливо.

Занадто забюрократизована система соціального захисту інвалідів війни діяла неефективно. Покалічені фронтовики, переважно, отримували допомогу від власних родин, а також, від окремих сегментів радянського суспільства. Через відсутність серйозної допомоги від держави і від громадських інституцій становище інвалідів Другої світової війни в радянській Україні було вкрай тяжке. Фахово вивчати умови життя фронтовиків, тим більше публікувати про це які-небудь матеріали, було заборонено.¹

Також необхідно підкреслити, що багатьох людей з інвалідністю вивозили у спеціальні заклади їхнього перебування, які називалися Будинками Інвалідів. Це були спеціальні установи, де на постійній основі проживали люди з особливими потребами. Найвідомішим таким закладом на території радянського союзу був «Валаамський табір». Туди звозили зазвичай найбільш не працездатних інвалідів з території СРСР. Також за ними закріпилася така назва, як «самовари»².

На першому місці для всіх мешканців України в повоєнний час стояло питання житла. По території республіки відбувались бойові дії двома періодами. Мільйони українців у повоєнні роки не мали нормальних житлових умов. Страждали від цього й інваліди війни. Так, згідно з результатами обстеження Чернігівського обласного і міськсобезів, восени 1944 р. в області перебувало на обліку органів соціального забезпечення 12 111 чол. інвалідів Другої світової війни. Як про велике досягнення повідомлялося, що в Ріпкинському районі для інвалідів-фронтовиків збудували 11 хат і 18 землянок. Обстеження показало, що в цьому ж районі (район активних дій радянських партизан проти окупантів) потребують житла 25 покалічених фронтовиків. У документі зазначалось, що Чернігівські обласні і міськвідділи взагалі не вели обліку потреб інвалідів у житлі. Навіть нарком соціального забезпечення, оцінюючи житлову проблему, змушений був наводити неприглядні факти по Харківській області. Зокрема, в с. Юрченково Печерницького району інвалід війни ІІ групи Самойленко з сім’єю мешкав у колишньому бліндажі. Ні колгосп, ні радянські органи, ні органи соціального забезпечення не надавали фронтовикові ніякої допомоги³. Пройшло три роки, а ситуація з житлом для інвалідів залишалася невирішеною. В 1948 р. в УРСР потребували житла або поліпшення житлових умов 27 412 інвалідів Другої світової війни.

Не кращою була ситуація для інвалідів Другої світової війни і з харчуванням. Так звана «одноразова допомога» інвалідові по прибуттю його на місце проживання повністю залежала від активності місцевих організацій. Так, в Тальнівському районі на Київщині «одноразову допомогу» інвалідам (борошно, крупи, яйця, масло) збирали серед колгоспників активісти райкому комсомолу. Тобто «одноразова допомога» перекладалась на плечі селян, які й самі бідували. До того ж продовольчі картки інвалідів війни отоварювались часто замінниками справжніх продуктів – яєчним порошком, воблою, кількою, пряниками і т.п. Нарком соціального забезпечення УРСР В.А. Муратов дійшов висновку, що створені на місцях спецмагазини, відділи і їдальні для інвалідів Другої світової війни перетворилися в місця крадіжок і мухлювання. Нефондові продуктові товари використовувалися не за призначенням, тобто не доходили до фронтовиків. Обслуговування інвалідів І групи на дому так і не було організовано. Ось лише один із багатьох прикладів безсоромного обкрадання інвалідів Вітчизняної війни. В Комінтернівському районі Харкова в магазині для інвалідів Вітчизяної війни № 2 завідуюча Левандовська за вказівкою заврайхарчторгу Гадчевського продавала призначені для інвалідів хлібні вироби, крупу, горілку та інші дефіцитні продукти на базарі. Із отриманої суми 23 745 крб. продавщиця 20 тисяч віддала Гадчевському⁴.

В рамках проекту ми спробували відшукати людей, які змогли б розказати про певні моменти соціального забезпечення, що отримали їх родичі – інваліди війни. У зібраних матеріалах присутні елементи такого забезпечення, проте у висновку його можна вважати недостатнім та низьким, оскільки багато важливих соціальних проблем людей так і не було вирішено. (Матеріали інтерв’ю додаються).