Зважаючи на те, що після Першої світової війни українські землі перебували під владою різних державних утворень, закони, що стосувалися життя людей з інвалідністю мали місце у кожній з цих держав. Доцільно розглянути законодавство щодо забезпечення людей з інвалідністю на окремих етапах розвитку українських територій.
Перша законодавча згадка про інвалідів стосується Української Народної Республіки (УНР). У IV універсалі УНР говорилося: «сама війна наплодила сотні тисяч безробітних, а також інвалідів. У самостійній Народній Республіці України не повинен терпіти ні один трудящий чоловік. Уряд Республіки має підняти промисловість держави, має розпочати творчу роботу у всіх галузях, де всі безробітні могли б знайти працю й прикласти свої сили, та вжити всіх заходів до забезпечення скалічених та потерпілих од війни». Так, в першу чергу, малися на увазі інваліди війни та процеси їх соціалізації у суспільстві. Однак всі ці закони мали декларативний характер.
Більших успіхів досягла Українська держава гетьмана Павла Скоропадського у питаннях забезпечення «інвалідів війни». Хоча закони про тимчасовий державний устрій України не містили прямих згадок про інвалідів та їх забезпечення, але при формуванні урядового апарату було створено міністерство здоров’я та державної опіки. На основі розпоряджень цього державного органу здійснювалася активна діяльність у допомозі інвалідам, а саме: протезування, санаторне лікування, навчання тощо.
У міжвоєнний період частина західноукраїнських земель потрапила до складу Другої Речі Посполитої. Згідно з Законом Сейму Другої Речі Посполитої від 28 листопада 1923 року було Створено Міністерство праці і соціальної опіки. Одним із відділів був відділ справ військових інвалідів, на який покладалися зобов’язання про турботу щодо інвалідів війни.
Також зазначимо, що найбільший вплив на сучасне українське законодавство про інвалідів мав період УРСР. Кодекс законів про працю УРСР 1922 р. містив положення про звільнення інвалідів війни та праці від трудової повинності, а також забезпечував їх соціальне страхування у вигляді матеріальної допомоги.
Щодо класифікації інвалідності, яка існувала на теренах Радянського союзу та й дотепер існує в пострадянських країнах. У 1932 році був прийнятий закон про нову класифікацію груп інвалідності. Їх виділили усього три: І - особи, що повністю втратили працездатність і такі , що потребують догляду, ІІ- ті, які втратили можливість до професійної праці як за своєю, так і за будь-якою іншою професією, ІІІ - не здатні до систематичної праці за своєю професію та виконанням певних професійних навичок, проте такі, що зберігали працездатність
Після Другої світової війни ця проблема стала більш нагальною , адже різко збільшилася кількість інвалідів у країні. Статус інваліда війни надавала і скасовувала лікарсько-трудові експертні комісії (ЛТЕКи). Фронтовик міг не тільки отримати його, а й утратити після чергового переогляду в інстанції районного або міського рівня. Зазначимо, що до України в лютому 1946 р. повернулося 7941 особа з інвалідністю І групи; 189560 з інвалідністю ІІ групи; 264954 з ІІІ групою інвалідності.
Також необхідно підкреслити, що багатьох людей з інвалідністю вивозили у спеціальні заклади їхнього перебування, які називалися Будинками Інвалідів. Це були спеціальні установи, де на постійній основі проживали люди з особливими потребами. Найвідомішим таким закладом на території радянського союзу був «Валаамський табір». Туди звозили зазвичай найбільш не працездатних інвалідів з території СРСР. Також за ними закріпилася така назва, як «самовари».
Загалом не варто забувати, що у Радянському Союзі визначалися права не лише інвалідів війни, а й інвалідів праці чи інвалідів від народження. 14 липня 1956 р. був прийнятий Закон СРСР «Про державні пенсії», за яким право на державне пенсійне забезпечення мали особи, що стали інвалідами у зв'язку з виконанням державних або громадських обов'язків.
У зв'язку з 30-річчям Перемоги радянського народу у Другій світовій війні 18 квітня 1975 р. була прийнята урядова постанова щодо подальшого поліпшення матеріально-побутових умов інвалідів війни, сімей загиблих військовослужбовців. Ця постанова зазнавала низку змін та доповнень у 1980, 1988 рр.
Також слід зазначити, що у Конституції УРСР також містилися статті стосовно цієї категорії населення. Так, стаття 41 Конституції Української РСР від 1978 р. гарантувала, що «громадяни Української РСР мають право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, а також втрати годувальника. Це право гарантується соціальним страхуванням робітників, службовців і колгоспників, допомогою по тимчасовій непрацездатності; виплатою за рахунок держави і колгоспів пенсій за віком, інвалідністю і в зв'язку з втратою годувальника; працевлаштуванням громадян, які частково втратили працездатність; піклуванням про громадян похилого віку і про інвалідів; іншими формами соціального забезпечення»
Також в Українській РСР була прийнята постанова від 27 березня 1986 р. «Про заходи по дальшому поліпшенню умов життя інвалідів з дитинства». Ці заходи стосувалися грошових виплат і матеріально – технічного забезпечення. Як бачимо, і цій групі людей з особливими потребами гарантувалася підтримка держави.
Чорнобильська катастрофа створила ще одну групу інвалідів в СРСР. 1 квітня 1991 року був прийнятий Закон УРСР «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Цей закон надавав допомогу з боку державної влади і цій спільноті людей.
Таким чином, правова основа щодо гарантування урядової підтримки інвалідів пройшла тривалий шлях. Результати двох світових воєн змушували інститути державної влади готувати нові нормативно-правові акти, які не тільки стосувалися цієї групи людей, але й надавали гарантовану допомогу. Тим більше, що деякі положення щодо інвалідів, були прописані у вищий закон – Конституцію УРСР.